За часи незалежності України, в перманентних складних умовах розвитку державності, поступово сформувався і розвинувся соціально-правовий інститут адаптації військовослужбовців до цивільного життя (т.з. соціальної адаптації). За чвертьсторічний період як з боку законодавчого органу, Президента, органів виконавчої влади, так і в ініціативному порядку: з боку об’єднань громадян, міжнародних організацій, і, навіть, окремих фізичних осіб були здійснені численні як «нормативні кроки», так і певним чином систематизовані практичні дії щодо впровадження нових форм і технологій соціальної роботи з громадянами України, які звільнились з військової служби. Декларується, що в основу заходів, що проводяться в області соціальної адаптації військовослужбовців, звільнених з військової служби, покладено принципи нормативної універсальності та «програмної» спрямованості соціальної допомоги, суттю яких є конкретизація зосередження державних та інших акумульованих ресурсів на задоволення потреб для тих, хто найбільше потребує цієї допомоги. Але, разом з тим, виникають численні питання: і щодо ефективності та повноти «соціально-адаптаційного» законодавства, і щодо ефективності шляхів, механізмів та способів його практичної реалізації, і щодо достатності фінансування, і щодо «рівня коефіцієнту корисної дії» численних урядових та міжнародних програм тощо.