Наприкінці IV-на початку VII століть на території сучасної України (між Дністром та Дніпром до Чорного моря) існувала держава давніх східних слов'ян – антів. Зазначимо, що у вітчизняних літописах анти не згадуються. Про них йдеться у візантійських, готських, латинських та арабських джерелах. На думку лінгвістів, термін «анти» давньоіранського походження, який означає «кінець», «край», «окраїна». Як вважає М. Брайчевський, анти – це літописні поляни, які ніколи себе антами не називали. Таку назву вони отримали від південних сусідів – сарматів, які знали їх під назвою антів, тобто «крайніх», «окраїнних» людей, котрі жили на північ від них. За словами М. Брайчевського, початки української державності ведуть нас саме в антські часи [1, c. 37].

На думку українських вчених, анти жили в умовах воєнної демократії, яка містила в собі якості, властиві суспільному самоврядуванню, й водночас елементи державного ладу [5, с. 21]. Варто зазначити, що суспільний і політичний лад антів привертав до себе пильну увагу очевидців. Зокрема, Прокопій Кесарійський писав, що антами не править хтось один, а здавна управ­ляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно (демократія). Проте в моменти загальної небезпеки вони обирали царя («rex»), авторитет якого визнавав увесь народ. Такими вождями антів були Бож, Ардагаст, Мусокій, Доброгаст та ін[6, c. 124].