У цивільних правовідносинах учасники наділені суб’єктивними правами та можливістю реалізовувати їх для задоволення своїх потреб. У статті 13 Цивільного кодексу України встановлюється загальна заборона на дії громадян та юридичних осіб, що здійснюються із наміром спричинити шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших формах [2]. Зловживання у буквальному сенсі треба розглядати як «дію чи бездіяльність, що заподіює шкоду і здійснюється за допомогою певних засобів». Воно зустрічається на всіх рівнях: під час судових засідань, посадовими особами під час здійснення службових обов’язків, викладачами під час навчального процесу та навіть на рівні взаємовідносин у сім’ї.

Межі здійснення суб’єктивних прав у галузі сімейних відносин відрізнялись залежно від рівня історичного розвитку суспільства. У Стародавньому Римі батько мав стосовно своїх дітей право продажу, право життя та смерті – він вирішував, залишати новонародженого чи вбити. Із плином часу це обмежилось до права батька застосовувати домашні заходи покарання, заборони укладати шлюб без благословення (частіше за все це питання вирішувалося ним самостійно). Така практично безмежна влада батьків над своїми дітьми ще з давніх часів породжувала зловживання, адже воля старших була беззаперечною і часто ставала в противагу інтересам дочки чи сина [5].