Наказне провадження має доволі складну і тривалу історію розвитку. В найзагальнішому вигляді можемо відмітити, що початок свого розвитку спрощене провадження бере ще за часів римського права. Провадження того періоду мало назву інтердиктного, а судовий наказ, як форма вирішення спору, відповідно, - інтердикт. Інтердикти виникли у зв’язку із тим, що особа, після вичерпання всіх засобів захисту в звичайному процесі, в результаті часто не отримувала необхідної допомоги, а тому могла звернутись до претора з проханням захистити її владою, якою він наділений. Претор брав на себе обов’язок особисто здійснити розслідування - causae cagnitio, по завершенню якого за необхідності віддавав іншій стороні наказ: не роби насильства (vіm fіerі veto), видай річ (exhіbeas) і т.п. Цей наказ називався decretum, а якщо містив у собі певну заборону, то іnterdіctum, звідки і походить назва даного засобу. [ 6, c.3 ]

Надалі впливу інтердиктного провадження стали зазнавати і європейські держави. Для прикладу, К.І. Малишев зазначав: „ Вже середньовічні торговельні міста Італії ... встигли розвинути в себе особливі форми скороченого судочинства для справ за безперечними документами... Цей розподіл процесу проникнув згодом і в інші країни Європи. ” [ 6, c.4 ] Такий „економний” спосіб провадження став набувати свого поширення і за океаном. У США практикується так зване сумарне провадження („summary judgment”), що складається з прийняття заяв, розгляду письмових документів і винесення судового рішення. [ 6, c.6 ] Нині подібні судові процедури успішно використовуються в багатьох країнах світу, серед яких Франція, Російська Федерація, Швеція, Данія, Італія, Англія, тощо. [4, c. 356]