Класичні стандарти науковості остаточно сформувалися в новоєвропейській правовій доктрині, яка з'явилася квінтесенцією цілком закономірного розвитку всієї західноєвропейської політико-правової думки, починаючи з епохи Відродження [10, C.12]. Р.О. Гаврилюк пише, що класичний тип раціональності заснований на переконанні в існуванні реальності самої по собі, яка як така має бути зрозуміла поза контекстом людського ставлення до неї. Людина може орієнтуватися в світі, лише долучившись до об'єктивного буття світу [2, C. 443].

В цілому доля людини в класичній традиції науковості в праві може бути названа «забуттям людини». Це не означає, що раніше людина не фігурувала в класичній раціональності, проте її образ був сконструйований таким чином, що власне людина як людина не виявлялася [7, C. 21]. А.В. Поляков з цього приводу зазначає, що «і класичний юснатуралізм, і класичний позитивізм спиралися і спираються на «безсуб'єктну» схему розуміння права, засновану на уявленні про те, що право є якась незалежна від суб'єкта об'єктивна даність, яка є в силу якогось «зовнішнього» факту - закону природи, законів людського розуму або раціонального встановлення держави» [10, C. 12].