Ми маємо на меті розкрити сутність необхідної оборони, яка визначається Кримінальним кодексом України (далі КК), як «дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони» [1].

Необхідна оборона – дія суспільно корисна. Вона є суб'єктивним правом кожного і по своїй суті повинна розцінюватися як одна з найважливіших і необхідних способів боротьби зі злочинністю, доступним кожному засобом захисту невід'ємних прав людини і громадянина, що охороняються законом від злочинних посягань. Крім того, необхідна оборона - важливий засіб попередження злочинів. Інститут необхідної оборони в кримінальному праві сучасної України займає значне місце і активно впливає на багато сторін діяльності особистості, суспільства і держави. Даний інститут відрізняє особливу своєрідність, що додає йому виражену специфіку відносно інших інститутів Загальної частини кримінального права. Тому його аналіз, розгляд наявних тут проблем і пошук шляхів їх вирішення становлять великий теоретичний і практичний інтерес. Особливу складність і яскраво виражену специфіку вони набувають у правоохоронній діяльності при застосуванні її суб'єктами засобів силового впливу. Тут, з одного боку, суб'єктивне право необхідної оборони трансформується в об'єктивні і найчастіше публічно-правові службові права і обов'язки за посадою. З другої - за особами, які здійснюють правоохоронну діяльність, в повній мірою зберігається і вихідне суб'єктивне право необхідної оборони, що на практиці призводить до неоднозначного розуміння сутності силових функцій правоохоронних структур і труднощів в їх регулюванні правом.