Нормативне визначення процесуального статусу учасників цивільного судочинства, безумовно, має важливе значення для впорядкування цивільно-правових відносин, котрі виникають з метою реалізації права особи на судовий захист у разі порушення, невизнання або ж оспорювання прав, свобод чи інтересів.

Цивільний процесуальний кодекс (далі – ЦПК) України в статті 26 вказує, що в справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, поряд з іншими учасниками, є сторони цивільного процесу [2]. Такими сторонами, згідно статті 30 ЦПК, є позивач та відповідач. Слід звернути увагу, що власне ЦПК не містить самого поняття позивача або ж відповідача в цивільному процесі. Зазначається виключно перелік тих, хто може ними виступати, а саме фізична особа, юридична особа та держава. В свою чергу в науці цивільного процесуального права поняття відповідача, зокрема, вже вироблене досить чітко. Як визначають Логінов О., Штефан О., відповідачем виступає особа, яка, на думку позивача, порушила чи заперечила його суб’єктивні права чи законні інтереси [1, с. 45]. І тут звертаємо увагу, що відповідач – це не означає «не правий» по визначенню. Мова йде про своєрідну «презумпцію правоти», адже завданням суду є розібратися в обставинах справи та на основі наявних доказів ухвалити законне та справедливе рішення. Враховуючи такий аспект цивільних процесуальних правовідносин, ухвала суду про відкриття провадження у справі обов’язково повинна містити пропозицію відповідачу в зазначений строк подати до суду заперечення проти позову, саме письмові пояснення власної позиції з посиланням на докази. Звертаємо увагу, що це право відповідача – подавати або ж ні заперечення проти позову. Заперечення відповідача можуть стосуватись як всіх, так і окремих пред’явлених йому вимог. Строк для пред’явлення заперечень проти позову належить до категорії цивільних процесуальних строків, встановлених судом, які, як відомо, застосовуються в тому випадку, коли вони не визначаються законом.