Досить часто останнім часом після певних політичних змін в нашій країні, ми чуємо тезу про те, що нам варто впроваджувати прогресивні зміни, які б змогли поставити нашу судову систему на рівень з іншими світовими, які нам здаються більш сучасними та дієвими. Однак на сьогодні в Україні існує досить багато механізмів урегулювання спору між сторонами, які уже давно вийшли за межі пережитків радянської правової системи та стану зашкарублості. Одним із таких інструментів можна вважати здійснення третейського судочинства на території України.

Однією із помітних рис українського менталітету є часом критична нездатність сприймати будь-що нове, навіть якщо це «нове» має досить помітні та значні переваги. Так більшість українців помітивши у характеристиці третейського суду слово «недержавний», звичайно, приймуть рішення обходити його десятою дорогою, адже у свідомості більшості громадян закладений стереотип, що «державний» дорівняє «дієвий». Однак у деяких випадках це твердження хибне. На прикладі третейських суддів я б хотіла пояснити, чому так.